Творчість учнів

                        Добрий день, Хорлупи!

Я дуже люблю бувати у бібліотеці села Хорлупи , тут працює моя мама Грудік Ірина Вікторівна. Я завжди запитую:

 - Матусю, а що у нас новенького?

І сьогоднішній візит у храм книги я розпочала зі звичного запитання.

- Ось поглянь на цю книгу. Це книжка нашого односельчанина Чернацького Івана Гавриловича’’Добрий день,Хорлупи.’’

Івана Гавриловича я знаю дуже добре, адже він є частим гостем у нашій школі.

      Книжку ми читали всією сім'єю. Бабуся звернула мою увагу на розповідь про першого голову сільської ради Чернацького Охріма, який не вмів навіть розписуватися, а на документах ставив три нулі, але був дуже мудрою, справедливою людиною. Як виявилося Чернацький Охрім мій прапрадід.

    Ще багато цікавого дізналася я  про мої рідні Хорлупи і так мені захотілося ще поспілкуватися з автором книги, що я у перший недільний день завітала до Івана Гавриловича.

              

     У кожної людини у житті є щось таке рідне, без чого вона не може уявити свого життя. Це рідна батьківська хата, мамина колискова пісня, ясне сонечко, дрібні сльозинки дощу, зелена травичка, тисячі квітів, які радують серце своїм різноманіттям. Це та земля, по якій ми зробили свої перші кроки, це земля наших батьків, дідів, прадідів і вона найдорожча за все на світі. Вона єдина.

       Для Івана Гавриловича таким милим куточком є наші рідні Хорлупи. Усе тут рідне: квіточка й стеблина, поля безмежні, сади квітучі . Тут зорі світять ясніше, тут сонечко гріє тепліше, повітря чистіше, травами і квітами напоєне, тут птахи співають веселіше, тут люди трудящі і щедрі живуть.

 

                                  Краси такої у цілому світі

                                          Вам не знайти.

                                  Бо Хорлупи наші єдині.

Село – наш дім, наше коріння і доля, наша любов. Це велике і сильне почуття, яке живить людину, не дає їй збайдужіти, робить активною і сильною.

Саме таким сокровенним, найріднішим для Чернацького Івана Гавриловича є наші рідні Хорлупи, прості роботящі люди, родина, яка живить і зігріває його душу. Про все це з любов’ю розповідає Іван Гаврилович у своїй книзі.

Зі слів Івана Гавриловича, він намагався відтворити сторінки історії рідного села, яке відоме не лише тим, що тут зародилося відоме як на Волині, так і далеко за її межами свято Приймаків, а й багатьма трудовими звершеннями.

Поділився Іван Гаврилович спогадами про свій життєвий шлях. Народився 29 липня 1932 в селі Хорлупи, середній серед двох сестричок – Марії та Галини. З теплотою , любов’ю і ніжністю розповідав Іван Гаврилович про своє дитинство. Особливо теплі спогади про батька Гаврила Тихоновича « Тато вечорами підтримував вогонь у грубці. Часто брав мене до себе на коліна, і мені було приємно відчувати тепло від батька і від грубки, особливо зимою, коли за вікном мороз або хурделиця»

Прийшов час іти у школу. З вдячністю згадує Іван Гаврилович свою першу вчительку Міліцу Наркісівну, своїх однокласників. Згадує автор і свої дитячі пустощі. Та хлопець ріс, підростав та досвіду набирався. Потрохи дитячі пустощі перейшли в минуле. На перше місце стали школа і господарство: корова, коні…

     Все може рідна земля: може нагодувати своїм хлібом, може напоїти зі своїх джерел, здивувати своєю красою. От тільки захистити себе вона не може. Тому захист рідної землі – обов’язок тих, хто їсть її хліб, п’є її воду, любується її красою.

    21 червня 1941 року Іван Гаврилович пам’ятає дуже добре. Субота. В колишньому панському палаці, який служив як будинок культури, о 18 годині мав бути концерт, до участі в якому запросили і учнівську самодіяльність. Людей зійшлося багато, грала духова музика. Повертаючись додому, в центрі села, біля магазину, побачив на дорозі кількох чоловіків. Якраз у ту пору на схід, не дуже високо, летів якийсь літак. Хтось із чоловіків сказав, що то літак не наш, чомусь так голосно гуде, ніби перевантажений якимось вантажем і додав: «Це війна».

      У перші дні війни осиротіла родина Чернацьких – загинув, захищаючи кордони соціалістичної Вітчизни, батько. Троє дітей виховала мати Тетяна Пимонівна і вивела у широкий світ, за що Іван Гаврилович вдячний їй безмеж. З дитинства засвоїв Іван Гаврилович поговірку діда Тихонка: « Що будиш

вміти – за плечима не носити». І намагався якомога найбільше навчитися.

Важкими були післявоєнні часи. У 1952 році поступив на заочне відділення Луцького педагогічного училища. Згодом закінчив Луцький державний педагогічний інститут.

      Ще навчаючись у школі Івану запала в душу дівчина Ніна. Після закінчення школи Ніна працювала піонервожатою. Молоді в селі було багато, працювали різні гуртки художньої самодіяльності. В клубі майже кожного вечора проводилася репетиція , після якої Іван, як і личить кавалеру (Іван Гаврилович посміхається), проводив Ніну додому. Згодом стали на рушник щастя. І ось уже 63 роки Ніна Созонівна та Іван Гаврилович щасливо живуть у парі.

Свою трудову  діяльність розпочав бібліотекарем села Хорлупи, згодом його переводять на посаду завідуючого Хорлупівським сільським клубом.

Важливою життєвою школою для Івана була служба в  армії, яку проходив у місті Славуті.

 25 листопада 1958 року, ступивши на рідну землю, молодий солдат  вголос сказав:

-           Доброго дня вам, Хорлупи!

Так і вийшло, що з того ж таки дня і до сьогоднішнього часу Іван Гаврилович прожив у своєму рідному селі, якому віддав свої найкращі роки, знання і силу.

Працював і в школах: спочатку в Покащівській , а згодом і в Хорлупівській.

    В березні 1959 року Івана Гавриловича обрали головою Хорлупівської ради, згодом головою виконкому Покащівсьої сільської ради, з листопада 1979 року голова Пальченської сільської ради.

        З теплотою згадує Іван Гаврилович Йосипа Михайловича Панчука – голову колгоспу «Комунар» села Хорлупи.  Іван Гаврилович більше 10 років був правою  рукою Йосипа Михайловича, адже перебував на посаді заступника голови і секретаря парторганізації колгоспу.

Це був період особливого трудового натхнення . Керівники і рядові колгоспники працювали від зорі до зорі, з кожним роком зростала врожайність польових культур, швидкими темпами розвивалось тваринництво, підвищувалася його продуктивність, росла економіка і зарплата. Люди були дружні, допомагали один одному, досягали високих результатів. У цей час у селі було збудовано нову школу, адмінбудинок, будинок культури, свинарники, корівники, будинки для колгоспників.

        Змістовно проводилися колгоспні свята, заходи вшанування людей праці, проводи в армію, а також на заслужений відпочинок.

Лунали пісні на фермі, в автомашині по дорозі на поле чи з поля.  А ввечері – репетиція в клубі. В сільському хорі брали участь понад 70 чоловік. Хорлупівському хору було присвоєно  звання Народний аматорський колектив.

З біллю Іван Гаврилович згадує важки часи занепаду України.

В 1994 році Іван Гаврилович пішов на пенсію. Проте без роботи сидіти не зміг: очолив кооператив у Хорлупах по будівництву газопроводу і от 17 лютого 2007 року голубий вогник загорівся в домівках хорлупчан.

Довгий час був головою ветеранської організації. Фольклорно – етнографічне свято Приймака теж зародилося за допомогою Івана Гавриловича.

 З теплотою розповів Іван Гаврилович і про своїх діток: доньку Зою, синочку Льоню і донечку Олю, які радують дідуся й бабусю внуками і правнуком Матвійком. Це його багатство, його доля і його майбутнє.

Наша розмова завершувалася і в моєму серці панувала гордість за моє село, за моїх односельчан. Я вдячна Івану Гавриловичу за цікаву розповідь.

         

    

 А дома мама підсумувала сказане:

- Іван Гаврилович – шанована людина в селі. Життя його багате добрими справами, зустрічами з хорошими людьми. Понад 40 років обирався депутатом сільської ради. Нагороджений орденом «Знак Пошани» , медаллю « За доблесну працю», за роботу дружинником нагороджений значком «Відмінний  дружинник України», медалями до 60- річчя Перемоги, до 65- річчя Перемоги…  Іван Гаврилович вів і зараз веде активну громадську роботу: частий гість у школі, бібліотеці, активний учасник художньої самодіяльності, дописувач районної газети « Вільним шляхом», патріот свого села.

 Його по праву можна назвати новатором і передовиком, тому що його життєве кредо – завтра жити краще ніж вчора, по-новому, бути завжди попереду.

Дорогий Іване Гавриловичу, я по-доброму заздрю Вам і тим людям, які жили в той час, час нелегкий, але час небайдужих, щирих, завзятих, енергійних, добрих душею наших славних земляків – хорлупчан.

Я дякую Вам за те, що Ви у своєму серці пронесли любов до рідного села, людей, які у ньому живуть. Бажаю Вам здоров’я, Вам і вашій родині, енергії, натхнення, творчої наснаги, радувати нас своїми новими доробками.